Природа почуттів: вірші Ліни Костенко про природу

 Майстри слова Поезія Художня література Художня література для дорослих

Нова добірка поезії уся зіткана з віршів Ліни Костенко. Варто сказати, що це просто поетеса мого серця і робити будь-який вибір надзвичайно складно, адже до душі кожна строфа, кожен рядок. Тож, аби хоч якось обмежити себе, цього разу темою поетичної колекції я обрала природу.

Не секрет, що у доробку Ліни Костенко це одна з найвагоміших тем. З кожним віршем розумієш силу єднання людини з природою, залежність наших почуттів від сезонів, погоди, природних змін навколо. Через тему природи у віршах поетеси передано неймовірних діапазон інших тем: любові та кохання, натхнення, енергії та відпочинку, дитячих спогадів, філософських роздумів, патріотизму та історичної пам’яті, та багатьох інших. Запрошую і вас насолодитися та надихнутися природністю почуттів!

 
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

***
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

***
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Українське альфреско

Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

***
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.

***
Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка…

***
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.

Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.

***
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? —

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю…

***
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…

***
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

***
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…

***
Де шлях летючими штрихами
за обрій віддалі несе –
гіркі черешні над шляхами –
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
за цю солодку гіркоту,
за те, що люди, вже дорослі,
гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
при самій трасі – нічиї’.
За слово радісне – “черешні”,
де є і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
Як ваше листя молоде,
Загримирований під чорта,
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду –
крізь вас побачити поля,
за неодчахнуту свободу,
за необчухране гілля!

***
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царственний цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє… І на все, на все
лягає пил чорнобильської траси.
Роса – як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію – у стріхах.
Хто це сказав, що стріхи – традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.

***
На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

***
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць – ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак…

***
Сю ніч зорі чомусь колючі,
як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
– Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
а сьогодні вже восени!

***
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь дута, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свого найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

***
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам’ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.

***
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…

***
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил —
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

***
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча —
розхристана втеча
з мурованих дум
у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць —
готика самотності,
готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний
безсонний
смерековий зал.

***
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!

***
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша — як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини,—
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…

***
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.

***
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.

***
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.

***
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.
Це – сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
І чую – хтось кричить мені; ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь дуту, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
Над берегами вічної ріки…

***
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Можливо, вас також зацікавить добірка поезії Юрія Іздрика, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекція душевних українських віршів про осінь.

---

 інтимна лірика вірш вірші Ліна Костенко пейзажна лірика поезія поезія про кохання поезія про любов поезія про природу поетична добірка романтичні вірші українські поети українська література українська поезія філософська поезія

 - bookmarin.com (Марина)