9 книг, які можна прочитати літом. 

«Книги Якова»
Так сталося, що майже в переддень карантину вийшли «Книги Якова» Токарчук – книжка майже на 1000 сторінок, акурат, щоби читати кілька тижнів: хоч поспіль, а хоч із тривалими перервами. «Книги Якова» – найбільший роман нобелівської лауреатки 2019 року і один з найамбітніших її текстів загалом. Можна було б сказати, що це великою мірою історичний роман, але ні — це такий «роман про все». Тут і релігійні секти, і Галичина з Туреччиною, і XVIII-те річпосполитське століття, сільська інтелігенція і простолюди, містики і лжемесії, — всі на світі. І читати його, між іншим, можна в кілька способів: як полеміку з візіями Сінкевича; як химерний роман пригод; врешті як історію про логіку культури, її бічні ходи та «нелегальні», але від того лиш куди звабливіші гілки розвитку. 

«Аустерліц»
Тепер у нас є переклад однієї з  найважливіших і найтонших книжок нового століття. Зебальд реально «захований класик»: про нього мало хто знає і через те, вочевидь, він коштовніший, позаяк незамацаний. «Аустерліц» – «роман з фотографіями», але куди важливіше, що це роман героя (і самого Зебальда) з часом, конфліктний зв’язок із проминулим і потреба його реставрувати, розгрібаючи руїни і не забуваючи фіксувати поточний момент.

Це текст про ХХ століття, про те, що нам робити з тими численними травмами, як їх вибувати і виходити з їхньої тіні (сам Зебальд, здається, жив винятково у ній). Але також цей складно зроблений роман — про пошуки власного «я», про усвідомлення - на противагу конструюванню - себе і своїх точок відліку. Начебто непристойно говорити так про книжку, але, справді, Жак Аустерліц тільки те і робить, що шукає себе «справжнього» по всій Європі.

В часи, коли безліч людей втрачає тривкі системи координат, «Аустерліц» може стати особливо близьким. Хоч це читання - далеко не для всіх.

«Площі та вежі»
Ферґюсон — історик-популяризатор, історик, сказати б, масмаркетний. Але в даному випадку це зовсім не образа, радше свідчення рівня ясності. Якою мірою мені не до вподоби його «Цивілізація» (бо вона узагальнює понадто), такою ж мені симпатичні «Площі та вежі»: історія горизонтального світу, що про нього зараз так багато дискутують у зв'язку з пандемією. Є епохи, коли домінує вертикаль — владна й ієрархічна, оті «вежі»; а є часи, коли превалює зв'язок горизонтальний, «площевий»; на ньому тут і акцент. Хоча сам Ферґюсон уже починає сумувати за вертикалями, але нам, що продовжують розгрібати стайні пострадянського суспільства, зрозуміти його в цьому важко. В будь-якому разі, це захопливий нон-фікшен, що не так дає відповіді «на завтра», як ставить правильні питання сьогодні: як ці горизонталі й вертикалі працюють, звідки беруться? Що вони можуть нам дати, що дали вже? І чи щось із цього можна назвати кращим сценарієм? 

Найбільш цінною тут є компактна історична довідка, накинута на плідну теоретичну конструкцію: деталізовані розповіді про кембриджських «апостолів» і шпигунів, про мережі енциклопедистів, повстання тайпінів. Коли Ферґюсон виходить на геть великі узагальнення, то стає страшенно спекулятивним. Натомість робота з розсипами мікросюжетів — те, за що його слід знати і читати.

«65 українських шедеврів. Визнані й неявні»
Книжка, яка отримала премію ім. Юрія Шевельова минулоріч. Це короткі та ще коротші тексти про найзнаковіші, найбільш емблематичні та й просто художньо найцінніші українські картини. Тут нам і Білокур, і Врубель, і Яблонська, і Новаківський, і навіть Шульц. І це не просто постать, плюс контекст, плюс те, чим художник чи художниця загалом займались, ні. Тут якраз погляд углиб: що ми бачимо, як це зроблено і що це означає. Перед нами - і вами - книжка-дешифратор, саме от такого відчутно бракувало. Окрім сказаного,робить це саме Діана Клочко – мистецтвознавиця зі справді серйозною компетенцією, що не послуговуєтьсяпташиною мовою та не апелює лише до втаємничених, створюючи продукт для найширшої авдиторії. Можна навіть пробувати роздивлятися і читати це з дітьми, з підлітками - запевно. Красиво, пізнавально, з інтригою.

Отже, якщо хочеться чогось такого, як український Taschen, де б розказали, що саме там чи там зображено, і щоб воно було добре видано, то станом на зараз це «65 українських шедеврів» Клочко. Мастрід і маствотч.

«Ейнштейн. Життя і всесвіт генія», «Леонардо да Вінчі», «Бенджамін Франклін»
Написане Волтером Айзексоном — головним американським біографмейкером — випадає радити одним пакетом. Як мінімум, варто знати дві його книги — про Енштейна і про да Вінчі, там, окрім фактажу, є також свіжа інтерпретація «ролі і долі»; якщо зайде - можна братися і за більш розмірений та традиційніше аранжований життєпис Франкліна. Суперсила Айзексона в тому, що він охоплює все хоч злегка важливе, але не йде в дріб'язковість. Він не переповідає якісь непотрібні малесенькі штучки-мемуарчики, натомість вміє масштабувати і навіть концептуалізувати. Це, сказати б, двійчатка: одна історія про генія ренесансної доби, інша — геній на тлі чи не всіх катастроф ХХ століття; суперрозумники в серці бурі, в момент постання нового світу. Є сенс читати їх саме в парі. 

«Долина Ісси»
Сподіваюсь, ми ще будемо багато говорити про «Книги Якова» Токарчук, бо роман прямо-таки вимагає коментарів та прискіпливого читання і коментування. Однак, у Токарчук кремезні попередники —  польські письменники та інтелектуали неспокійного сторіччя: Колаковський, Яніон, Ґомбрович, Герберт. А першим серед рівних варто, думаю, називати Чеслава Мілоша, який перекладався українською немало, хоч прямо зараз на ринку можна знайти якісь крихти. 

І от сам Мілош з його поєднанням відповідальності та спокою. Іронічного стоїцизму, розважливості та«високого» смутку. Такий емоційний коктейль зараз може бути знову еталонним: так, ми відповідальні за все оце, так, ситуація серйозна, проте має бути певна стриманість та відчуття прямостояння; відчуття, що ти не можеш занижувати планку у якихось ситуаціях, бо тобі просто перед самим собою буде незручно, за паніку та попіл на голові. «В нещасті потрібні гармонія якась або краса».

Мілош у своїй поезії, в есеїстиці, художній прозі (як-от «Долина Ісси») дає приклади правильно сформованої особистості в абсолютно неправильному світі. Коли реальність з усіх боків у тебе летить розпеченими каменюками, а ти, попри це, примудряєшся вирости не монструозною поламаною істотою, а все-таки цільним. Сильним - і милосердним. Мілош у часи катастроф, у часи апокаліптичні, коли «небо падає на землю», — в такі періоди це рятівне читання. Таке, що виструнчує і повертає орієнтири.

«Світ Софії»
Це вже третє перевидання українського перекладу роману, де старший розумний пан, вдаючися до різних дивацтв, пояснює дівчині-підлітку, що воно таке - історія європейської філософії: від Парменіда і Августина до Декарта, Геґеля, Фройда та екзистеціалістів. Такий симпатичний лікбез; не Бертраном Расселом єдиним. 

Розумію, що добре читати «оригінали», добре сходити по науку безпосередньо до Спінози та К’єркеґора, посидіти над «Логіко-філософським трактатом» і «Бенкетом». Але будьмо відвертими: скільки людей так робить і скільки на це є часу? І чи є - з іншого боку - аж так багато книжок, які можна дати в руки підліткам, сказавши, мовляв, якщо хочеш мати певну стартову навігаційну систему з філософії, набір правильних засадничих питань, — то ось. Я не знаю багато таких варіантів. А Ґордер — саме те, що можна радити у таких випадках.

Не люблю його інші художні книжки, там він виглядає поверховим і таким, що ну надто заграє зі своїм читачем. Але тут норвежець себе знаходить, «Світ Софії» зроблений правильно: текст не стидається десь занижувати планку, говорити дуже просто про складне, розжовувати, пережовувати. Так, спрощує, але й то не велика біда. На виході маємо вкрай доступний - і навіть почасти гостросюжетний - путівник. 

А там і до першоджерел - за бажання та потреби - можна дотягтися. 

Вас може зацікавити