Письменники - ювіляри

                         

                           21 квітня -  200 років від дня народження  

Шарлотти Бронте (1816–1855).

 Англійська письменниця, представниця критичного реалізму в англійській літературі, вчителька шкіл, викладач англійської мови пансіону Егера в Брюсселі.

Автор романів «Учитель», «Джен Ейр», «Містечко», «Шерлі», в яких порушуються проблеми жіночої рівноправності, соціальної нерівності, питання освіти 
(багато в чому твори автобіографічні).

                   13 квітня – 110 років від дня народження 

Оксани Дмитрівни Іваненко (1906-1997),  
української дитячої письменниці та перекладачки.

Оксана Іваненко писала казки й оповідання, повісті, нариси, історико-біографічні романи. Вона писала для малюків, які вперше розкрили буквар, для юнаків, що серйозно замислюються над сенсом життя, і для дорослих. Всі її книжки, хоча б кому вони адресувалися, сповнені гарячим трепетом життя, вони чарують своєю безпосередністю і щирістю.

5 квітня  -  110 років від дня народження 
Анатолія Івановича Шияна (1906–1989), 
українського письменника, прозаїка, драматурга, член СП УРСР, лауреата премії імені А. Головка. 

Анатолій Шиян - автор оповідань «Розплата», «Мар’яна», романів «Гроза» (художній фільм «Гроза над полями»), «Хуртовина», повістей, п’єс-казок для дітей «Івасик-Телесик», «Котигорошко», «Летючий корабель» (й однойменної кіноповісті), «Ялинка», «Іван – мужицький син».

ЮВІЛЯР ЛЮТОГО

                      
           2 лютого - 115 років від дня народження

Валер’яна Петровича Підмогильного (1901-1937),

українського письменника і перекладача, одного з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження».

                                       

     Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стопи книг і просиджує над ними цілу ніч.

Під псевдонімом Лорд Лістер друкував в шкільному журналі авантюрні оповідання. У 1917 р. написав оповідання «Важке питання».1919 року в катеринославському журналі "Січ" з'являються його "Гайдамаки" і "Ваня".

     1920 року виходить збірка його оповідань "Твори" том 1, до якої ввійшли оповідання: "Старець", "Ваня", "Важке питання", "Пророк", "Добрий бог", "Гайдамаки", "На селі", "На іменинах", "Дід Яким", написані в 1917-1919 роках, переважно під час навчання в реальному училищі.

     Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського. Письменник захоплювався вивченням іноземних мов. Пізніше він настільки удосконалить свої знання, що стане одним з найталановитіших перекладачів зарубіжної літератури 20-30-х років.

      В період з 1921 по 1930 рік в часописах і колективних збірках друкуються його твори: "Собака", "В епідемічному бараці", "Військовий літун", "Історія пані Ївги", окремими виданнями – роман «Місто», повість "Третя революція", оповідання "Син". 1924 року окремим виданням виходить збірка "Військовий літун". Усі вони ввійшли до найповнішої збірки письменника "Проблема хліба" (1927), яка перевидавалася в 1930 році.

ЮВІЛЯР ЛЮТОГО

25 лютого 2016 року -145 років від дня народження 
Лесі Українки (1871—1915)  – 
однієї із центральних постатей 
в історії національної культури. 
 

Леся була всебічно обдарованою дитиною. У чотири роки вона навчилася читати, а в п’ять – писати. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. Перший вірш Лариса Косач написала ще в дев ’ятилітньому віці. Літературні спроби юної поетеси були підтримані матір ’ю. Вона надіслала твори дочки до львівського журналу «Зоря», де вони вийшли друком 1884 року під псевдонімом Леся Українка (він також був обраний матір ’ю). Сталося так, що Лариса Косач увійшла в історію української літератури під своїм раннім, дитячим псевдонімом (Леся — зменшене ім ’я, яким звали її в родинному колі; Українка — територіальна вказівка, що означала просто «Леся з України»).

 

Завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку та різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну й світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”. 

На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли — “Подорож до моря” та “Кримські спогади” — привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.

                            ЮВІЛЯР СІЧНЯ

                                            

           23 січня – 125 років від дня народження

  Павла Григоровича Тичини (1891–1967),

       українського поета, перекладача, публіциста,          громадськогодіяча, новатора поетичної форми.

                                        

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913— в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією...

Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими.

У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар'ян.

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п'ятнадцятьма).

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.